Становище
православної церкви в Польській
державі. Причини церковної унії.
Після
Люблінської унії 1569 р. посилився
суспільно-політичний рух на українських
землях як протидія польським католикам.
Князь Василь – Костянтин Островський
очолив православну магнатсько-шляхетську
опозицію, яка прагнула автономії
українських земель у складі Речі
Посполитої. Більшість залишалися
вірною батьківській вірі – православ‘ю,
та бажала ліквідувати на Україні
магнатське землеволодіння.
Богдан
Хмельницький вважав, що король має
бути государем – “щоби корал і стинав
шляхту і дуки, і князі, щоби вільний
був собі: згріши князь – урізати
йому шию, згріши козак – то є ж
йому учинити”.
Значну
роль в активізації суспільного життя
в цей час відіграли і опозиції політиці
колонізації українських земель.
Мету братства його члени вбачали
такою: “Братство називається, коли
православні християни, що живуть
серед чужовірців, серед ляхів, уніатів
і проклятих Єретиків, хочуть від
них відлучитись…”
Братства
будували школи, де вчились їхні
діти; мали свої друкарні. Вони видавали
просвітницьку літературу, закликаючи
український народ до боротьби з
католицизмом. Католицька церква
в ці часи шляхом унії утвердити
шляхом унії утвердити католизм на
українських землях.
Унія
церков розглядалася Ватиканом не
як повернення до того стану, котрий
був у християнстві до розколу, а
як приєднання православної національної
церкви до католицької з обов‘язковим
погодженням з верховенством римських
пап та визнанням католицьких догматів
єдині істини.
Отже,
йшлося не до об‘єднання на рівних
засадах, як нині намагаються довести,
а про приєднання східної православної
християнської церкви до католицької
західної.
Берестійські
собори 1596 р. Релігійна політика
і політична боротьба.
Коли
розійшлася вістка про унію, православна
громада вибухнула від обурення.
По всіх українських та білоруських
землях православна знать збирала
свої Місцеві ради (сеймики), на
яких гнівно засуджувала унію.
Щоб
розв‘язати конфлікти, у 1596 р.
в м. Бересті (м. Брест) був скликаний
церковний собор. Ніколи не бачила
України і Білорусія таких величезних
зборів духовенства. Противників
унії представляли два єпископи,
православні ієрархи з-за кордону,
понад 200 священиків та безліч мирян.
Водночас
у таборі прибічників була жлинська
католицьких сановників, королівських
урядовців і четверо православних
Єпископів. Переговори не вийшли,
прибічники унії публічно уклали
її. Українське суспільство розкололося
навпіл: з одного боку – православні
магнати, більшість духовенства та
на рідні маси, в той час як з іншого
колишні ієрархії, купка прибічників…
Виникла ситуація існування церковної
ієрархії без віруючих і віруючі
без своїх ієрархів. Ця боротьба
закінчилася подальшим роздрібненням,
бо тепер існувало не дві, а три
церкви: католицька православна та
уніатська, або греко-католицька.
400
– річна історія унії, її світлі
й тіньові сторони
Релігійна
кінця XVI – початку XVII
ст. висвітила ряд наболілих проблем
українського суспільства. Зросла
напруженість між Польщею та Україною.
Католицька Польща була протилежністю
українському суспільству. Конфронтація
з полками коштувала українцям розвитку
власної культури. Своя власна зубожіла
культурна спадщина і приваблива
польско-католицька культура привела
до колонізації. Іншим побічним продуктом
конфронтації між православним в
католикам був поділ українців. Українці
поділилися на східних і західних
з багатьма відмінностями. Але ворожнеча
з поляками сприяла усвідомленню
Українцями своєї самобутності.
|
